Розказувати про життя українських канадців можна багато, в мене блокноти розпухли. Ось, наприклад, родина, як тут тактовно називають — літніх громадян, з Вернона Стефанії та Йосипа Бабіїв, в яких я жив кілька днів, їхня садиба — під горою, з подвір’я все місто й озеро — мов на долоні. Будинок на два поверхи, на першому — простора вітальня з більярдом: старий Бабій з однолітками забавляються. Перед будинком палахкотять троянди — забава баби Стефанії: лиш на пенсії змогли і дім придбати до смаку, і квітів насадити. Біля порога — стара черешня. Ягоди великі, мов голуб’яче яйце. Я зірвав кілька — і раптом відчув на собі докірливий погляд господарки. Ягоди ніби загірчили в роті. Все життя Бабії складали цент до цента, відмовляли собі багато в чому, звичка залишилась на все життя: не чіпати, якщо не дають. Ось коли поставлять на стіл — пригощайтеся, та однак міру знайте.
Стефанія показувала покручені правцем руки, кордубаті й темні, мов коріння дерев:
— Сорок років працювала у дві зміни. З досвітку до п’ятої дня, і знову від сьомої до пізньої ночі.
Робота в неї була така: пакувала яблука з чужих садів у папір та ящики. Одноманітна марудна робота. Йосип усе життя трудився на залізниці. Он за дорогою — хатиночка, то їхнє колишнє житло. Не ремствували, збирали на нову хату, відкладали на старість. Ту хатину продали, нову, поряд, купили. Простору — престижну. Отак і живуть. Все є, що треба, не бідують. Благають бога, щоб яка хвороба не приключилась. Вицмулить усі гроші, а заробляти вже пізно — і сил, і часу немає.