22 жовтня.

Йдемо на Ваму… Дорога важка, простуємо стрімкими високосхідними кам’яними підйомами. Раз у раз на самій дорозі виступають прямовисні скелі, величезні купи кам’яних завалів. Ще важчими стають спуски… Кілька разів розвантажуємо в’юк і переносимо його на руках, а коней з великими зусиллями проводимо по кручах… Щогодини то одне, то інше нещастя: ось кінь повис над кручею, ноги в розколині; ось ягтани (в’юки) котяться з кручі до річки. Починаючи від самого перевалу Парун, коні без підків. Усі наші думки — аби коні вціліли… Що ближче до Вами, то важча дорога. Зупиняємося щопівгодини й міркуємо, як перебратися з каменя на камінь…

23 жовтня.

Виїжджаємо з Вами. Ніхто не погоджується вести караван, кажучи, що в Гуссаліку багато розбійників. Ледве вдається умовити чотирьох кафірів, видавши їм наперед по п’ять рупій, довести нас хоча б за кілька кілометрів до Гуссаліка, не входячи в нього. Дорога жахлива… Наче хтось навмисне вигадав перешкоди на кожному кроці, — то круча, то кам’яні уступи з метр заввишки. Переходимо напівзруйнованим мостом. Перший кінь провалився в плетиво мосту з гілок. Будуємо міст, носимо Дерева, каміння…”

Сам Вавилов, мандруючи по афганських долинах і горах, не раз ставав лікарем. Якось його зупинила група схвильованих вершників. Хтось стріляв і тяжко поранив їхнього “губернатора”. Російський доктор має допомогти.

Вавилов не став переконувати їх, що ніякий він не лікар, а негайно взявся до справи. При світлі численних смолоскипів він промив теплою водою рану, змазав йодом і ретельно забинтував.

Коли вавиловський караван був уже в дорозі, його знову наздогнали вершники. Зіскочивши з коней, впали перед начальником експедиції навколішки й гаряче дякували за зцілення їхнього вождя.

— Хоч ми й не ескулапи, — говорив опісля Микола Іванович своїм супутникам, — але подати руку допомоги стражденним — обов’язок кожної людини. Хоча, по правді, це ми повинні дякувати афганцям. Це ж на їхній території ми виявили “головний хліб землі”…