— Так ніхто б і не дізнався про нашу загибель. Хіба що ці птахи… Та що їм до нас? Вони тут царі, боги!

А поряд стояли киргизи-провідники і молилися на самого Вавилова, як на бога, що врятував їхнє життя.

Нелегко давався світовий перепис культурної флори!

Повернувшись з памірської експедиції, Микола Іванович з головою поринув у вир революційних подій. Він усім серцем сприйняв оновлюючі вітри Жовтня і з новим запалом узявся за оновлення рідної землі.

У червні 1920 року на III Всеросійському з’їзді селекціонерів він обнародував свій “Закон гомологічних рядів у спадковій мінливості”, який був розцінений як видатне досягнення молодої радянської науки.

Через рік тридцятитрирічного професора слухали учасники Міжнародного конгресу з сільського господарства, який відбувся у США. Виступ Вавилова став сенсацією. “Якщо всі росіяни такі, як Вавилов, — писали газети, — нам треба дружити з Росією. У біології з’явився свій Менделєєв”.

А “Менделєєв біології” вже поривався в нову експедицію. Його вабив Афганістан. Протягом віків доступ туди європейцям був закритий. Англійський мандрівник Фер’є писав наприкінці минулого століття: “Іноземцю, якому випаде побувати в Афганістані, вийти звідти здоровим, неушкодженим і з головою на плечах зможуть допомогти тільки сили небесні”.

Лише 1919 року, коли Радянська Росія визнала незалежний Афганістан, кордони цієї країни були відкриті для європейців. І тільки 1924 року радянські вчені вирушили туди шукати батьківщину пшениці. Тижнями вони йшли навмання — не було шляхів, не було карт, провідники відмовлялися вести “білих прибульців”. Ось уривки з щоденника Вавилова:

“20 жовтня.

Шлях через перевал Парун… Віддалік видно вічні сніги. Караван ледве посувається перевалом. Люди й коні загрузають у снігу. Ніяких слідів дороги не видно… Точка перевалу — 4760 метрів.

21 жовтня.

Зупиняємось надвечір у лісі біля струмка. Розпалюємо величезне вогнище, щоб відігнати звірів…