Багато часу забирали безпереревні виступи, лекції. Професора Вавилова знав уже весь науковий світ. Хоч як він удавав із себе звичайного туриста, принаймні рядового ботаніка, його відразу впізнавали. Після одного з виступів він повідомив у Ленінград: “Тут тепер мені не стало життя після лекції. Треба тікати. У всіх є якесь діло. Всім треба знати думку Вавилова. Із скромного туриста, досі нікому не знаному, тут мене зробили відомим. Три номери газет присвячені викладу наших праць. Один с. — г. журнал друкує статтю на 20 сторінок про мою персону. Мені це зовсім не потрібно і тільки заважає”.
Микола Іванович перебував за кордоном не тільки як учений, а й як повноважний представник Країни Рад, приїзд якого не всім був до вподоби. Ось що писала тоді одна алжірська газета: “Більшовики… знову заворушилися. Заявляються якісь професори, цікавляться Марокко і проникають туди нібито з науковою метою. Цікаво, що ці “вчені” якось випадково знаходять в Алжірі невідомих російській колонії російських провідників з Марокко. Цікаво ще й те, що папери цих добродіїв зроблені ще в Парижі так, що причепитися абсолютно ні до чого”.
Він виконував благородну, гуманну місію, а в ньому дехто вбачав “агента революції”. Микола Іванович мало зважав на те. Він несхибно йшов до мети. На шостому місяці своєї середземноморської одіссеї писав: “Підсумовую Середзем’я. Ще рано. Але взагалі поїздка вдала. Зібрано величезний матеріал. І дещо зроблено для філософії. Все ще мало, так далеко до опанування світу, але опанувати його треба. Це завдання життя. І зробити це нікому”.