Мої родичі так працювали 14 років від дня свого одруження. Вони заощаджували кожний цент, щоб заплатити за подорож до Канади.

Навесні 1903 року ми залишили рідний край в пошуках кращого життя і прибули до Галіфаксу (Канада). Щоб продовжити подорож по Канаді, батько виміняв гроші на канадські 35 доларів, і ми виїхали поїздом до Ростерна.

Мені, п’ятирічному хлопцеві, ця подорож була цікавою. Я добре пам’ятаю, як ми виїжджали з рідного села: було дуже тепло, люди працювали на полях і в городах. Зовсім інша погода зустріла нас у Ростерні — була зима, метелиця: не було видно світу кругом! Мої родичі зустріли, погану погоду в чужій країні зі сльозами, каялись, що залишили рідну землю!

“Ой боже, що то за країна? Одного дня сонце світить, а на другий день така сніговиця, що ні сонця, ні світу не бачиш!” — так говорила мама крізь сльози…

Чоловік, що привів нас до бараків у цьому містечку, відійшов, залишивши нас з дровами і вугіллям, та сказав, щоб ми топили і грілись. Ні журба, ні сльози не помагали. Батько пішов до крамниці і питався крамаря, де можна тут дістати гомстед. Крамар відповів російською мовою, був сам духоборець: “Тут близько гомстедів немає — треба їхати якихось 50 миль на схід, там є їх багато”. До батькової журби ще додав: “Як завірюха перейде, трохи потепліє і люди з тої околиці приїдуть дещо купити в крамниці, тоді поговоримо. Я певний, що вони тут будуть, бо уже довго їх не було”.

Справді — сніг стопився, потепліло, і при кінці квітня прийшов чоловік до нашого бараку. Яка це була радість, коли ми дізнались, що він походить із села Стоянова! Майже наш односельчанин — Петро Середа.