Краян і батько знову пішли через ліс. Знову найшли гарне місце, але і тут не можна, бо ця земля належала до Гадсонс Бей компанії. Третє місце належало до шкільної агенції, і вони пішли далі, комарі виїдали їм очі…

Нарешті прийшли до місця, де земля була вільна, для гомстедів, тільки біда була в одному — всюди ліс, каміння, мочари, і так миля за милею, бідненька земля.

От накінець здибали гомстед, котрий виглядав не зле. Батько каже: “Тут є горбок, гарне озеро, котре може бути близько хати”.

Мама розпитувала батька про землю, про місцевість, ліс і все інше, питала з ентузіазмом, а батько, будучи реалістом, відповідав просто, без захоплення. Мама все-таки не губила надії, запевняла батька з піднесенням, що все буде добре, будуть вони працювати, мати свою хатину, а не панський чворак, як було в краю. За рік-два буде їм набагато краще, запевняла мама.

Батько розпочав будову, передбачав майбутність, прагнув щасливого життя. Щодня ходив у ліс і прорубував ширшу “лайну”, щоб можна заїхати на гомстед. Потім, другі люди казали йому, треба збудувати землянку, а батько мав намір видовбати печеру в горбку. Казав: “Це буде ліпше від землянки, і мама з дітьми буде тут мешкати, а я з краянами піду шукати роботи”.

У батька були добрі плани: справді, треба було викінчити печеру і скоро іти на заробітки, зима уже наближалась, а гроші на харчі, зимовий одяг і інші речі були дуже потрібні. За 30 доларів батько купив у француза корову, і наш краян відвіз нас і наші речі до нашого гомстеду, до нового дому — до печери. Нарешті ми вдома… Який же був той дім? Яка господарка? Яке життя?