Йшов грунтiвкою, не поспiшаючи. Щоправда, вже на околицi його наздогнав дощ, довелося прискорити ходу. Дiд Захарiй чи Захарко завжди веселенький, метушливий, сьогоднi був пригнiчений не то хворобою, не то просто передчуттям прощання з цим прекрасним i клопiтким свiтом. Микита звернув увагу на те, що не було у дворi вуликiв - старий продав пасiку. Виходить, що готується капiтально. Мабуть, i покликав для невеселої розмови.

Нi, як виявилося, дiд не дуже корився часовi i хворобам, гнувся, але не ламався. На онука поглядав не без заздрощiв, а то хiба - i зрiст, i вiк, i спортивна статура. Щоправда, не подобалися нависаючi брови, у цьому якась зверхнiсть i навiть жорстокiсть. Хоча, дiд пам'ятає, в дитинствi вiн був лагiдний i чуйний до тварин, кiшок не мучив i пiр'я з хвоста в голубiв не висмикував.

Зрадiв дiд онуковi, закректав, встаючи й тримаючись за поперек. Заторохтiв тарiлками, задзвенiв склянками. I сам не втримався, хильнув малинової наливки. Дуже любив цей напiй за його духмянiсть i райський смак. Органiзм ветхий, не став противитись хмелю, розкис, розм'як, i старий, як i належить людинi, що вже прожила своє життя, поринув у спогади. Микитi не дуже хотiлося вислухувати все те, про що говорилося, писалося й показувалося в кiно й по телевiзору сотнi разiв, та мовчав, кивав, вдавав зацiкавлений вигляд.

- ...Я в городi при базi був їздовим. Возив начальника i ящики, коли треба було. Аркадiй Борисович Милован, мiй начальник, шанував мене на всi сто! А то хiба, я вмiв тримати язик за зубами. На такiй роботi, чоловiче, це головне! Хороший був чоловiк, нехай йому легенько тикнеться, коли живий десь, якщо ж помер, то царство йому небесне... Ти чого смiєшся?

- Та думаю, що такому чоловiковi царство небесне не сниться.

- Чому це? - схилив голову на плече старий.

- Посада не дозволяє.

- Та ти що, то був золотий чоловiк! Ти думаєш база, де капуста, огiрки в дiжках та помiдори? Чоловiче! Ти хоч раз був у магазинi, де продають обручки, серги, золотi годинники i все таке...