- Господи! - сплеснула в долонi мати. - I воно туди ж!

Василько тим часом влетiв до себе й поторсав брата за плече.

- Чого тобi? - повернувся той i намiрився вдарити.

- Ось! Бери! - радiсно сяяв очима. - Хочеш, ще одну вiдрiжу!

Володя вихопив з рук брата косичку й жбурнув її до порога. Це огорошило Василька. Ображений, з очима повними слiз досади, вiн пiдняв її, вiднiс власницi i вiддав, буркнувши:

- Забери її, жадоба!

3. СЕКРЕТ ДIДА ЗАХАРIЯ

А тепер займемося Васильковим супутником, з яким йому випало не лише летiти в одному лiтацi, а й у двох таксi їхати до аеропорту i вже дома з аеропорту до будинка. Вiн теж їхав з моря додому, теж був городищенцем, земляком.

Микита Сорокалiт, так його звали, приїхав додому i наступного дня змушений був знову покидати квартиру. Справа в тiм, що його кличе до себе в хутiр Калиновий дiдусь Захарiй. Дiд, Микита про це знав, хитренький i скупенький. На всiх родичiв, особливо на молодих, дивився з пiдозрою, нiби всi вони зазiхали на його високий будинок на околицi, на садок, худобу i пасiку. Усiх сторонився, жив вiдлюдкувато, а це згадав про онука. Не важко змикитити - вiдчув подих старезної баби з косою за плечима.

Треба їхати. Це недалеко вiд, мiста, кiлометрiв тридцять п'ять, а там ще зо три кiлометри. Вийшов з автобуса й замислився, чекати попутку чи рушити пiшки. Звернув увагу на стрiлку-покажчик. Як люди розмовляють, так i пишуть. "Калинiв" написано правильно, а поряд стрiла, що вказує на шлях проти лiсосмуги. Початок слова українською мовою, а кiнець - росiйською: "ЩАСТЬЕ". Нахилився, пiдiбрав камiнець (у цих краях крейда на кожному кроцi) й виправив помилку, перекреслив двi останнi лiтери i вгорi дописав "Я".