Жебраки отруїли моє перебування в Індії, їх страшенно багато, вони нестерпно трагічні. Величезна кількість калік пояснюється одвічною, в багатьох поколіннях, нестачею харчового білка. Щоб не роздавати рупії, яких і без того мізерна кількість, ми крали в ресторані “Ашока” пакетики з цукром для чаю й тицяли їх матерям із немовлятами — хоча б декотрим… Один із членів нашої групи, відомий поет-пісняр, старий потворний зомбі, котрий то напоказ читав Біблію, то розводився про природний добір — вимирання “зайвих” людей і народів, в’їдливо сказав: “Одразу видно більшовиків — у чужій країні займаються перерозподілом благ!..” Але я не міг інакше. Тим паче що серед жебрачок, які тягли на руках і за собою по троє й більше дітей, то тут, то там несподівано зблисне обличчя міфічної арійської краси, витончене й довершене; промайне гнучка бездоганна постать апсари… Місцеві кінозірки, у товаристві яких на вечірці в Мадрасі я нажлуктився джину, і нігтя їхнього не варті — гладкі, під шаром косметики, пообвішувані золотом тітки.

Так, убозтво там дивним чином переплітається з красою й чарівністю.

Вражав рослинний та тваринний світ. Пальми усіх видів, опахала бананів, смоківниці; кущі, обсипані білими або червоними квітками з духмяними пахощами, про назву яких я так і не довідався. Газонами бігали гарненькі смугасті бурундучки, походжали довгі, наче такси, сірі мангусти. В кронах дерев вовтузились строкаті папуги, вище — поважно сиділи страховидла-грифи. У парках колишніх шахських палаців гнались за нами бридкі, нахабні мавпи, вимагаючи якогось датку, — гід не радив їх дражнити.