Буйволи, кози, горбаті корови блукали повсюди, як нічийні пси, скубали траву перед президентським палацом; кажуть, якщо корова зайде до храму й з’їсть приношення на вівтарі, жрець буде тільки задоволений увагою священної тварини… Слонів я бачив нечасто, їхнє утримання коштує дорого. Один неквапно прямував центром Делі, й у хвіст йому прилаштувалась колона машин… Інший красувався в саду біля придорожнього ресторану, з фарбованими бивнями і в попоні: хазяїн за гроші дозволяв туристам сфотографуватися на ньому. Мають підробіток індійці й за рахунок приручених мавп: мавпа-дівчинка в сарі танцює, мавпа-хлопчик б’є в барабан. Заклиначі сопілочками викликають із горщика кобр; інші ж носять на шиї лінивих двометрових пітонів і намотують сонну змію на туриста, аби той зміг постати на фото в геройському вигляді.

Найцікавіші ж за все, звичайно, люди. Шахрайство гендлярів сувенірами та настирливість жебраків зовсім не вичерпують індійського характеру (наскільки я зумів осягнути його під час нетривалого подорожування). Насамперед це люди веселі. Усі, в тому числі бідняки й каліки, з будь-якого приводу осяваються чудовою білозубою усмішкою. Вони довірливі, щирі, а коли й хитрують, то хитрість ця, можна сказати, дитяча… Довідавшись, з якої ми країни, багато хто з них, прагнучи зробити нам приємність, піднімав великий палець і говорив: “О, Горбачов із є грейт мен!..” У Бомбеї мене обдурив брунатний хлопчик років тринадцяти, красунчик, який промишляв наборами листівок. Наступного дня я випадково зустрів його, насварив пальцем і сказав, що він добрячий шахрай. Від щастя обличчя в хлопчини освітила усмішка; зав’язалась “розмова”, здебільшого за допомогою жестів. Коли наш автобус вирушав із Бомбея, хлопчина біг за ним, мало не плачучи, і махав мені, наче рідному…

Здається, я досить швидко збагнув, чому в більшості індійців притлумлений потяг до праці.