Звичайно, слабкість господарства величезної країни можна пояснити вродженою лінькуватістю безтурботних фаталістів-індійців. За такого райського клімату (коли в Делі грудень обернувся сонячним вереснем, то на широті Мадраса стояв спекотний липень) тут можна вдовольнятися чашкою для подаяння та шматком тканини: вдень ти обертаєш її навколо стегон, вночі вгортаєшся в неї і спиш просто на вулиці (багато таких “коконів” лежить під ногами перехожих).
Проте інша причина феномена все ж, вочевидь, важливіша й значно трагічніша, вона зайвий раз засвідчує схожість між нашими країнами; “містичну” близькість слов’янського та індійського світів, що надихала і Миколу Реріха, й Івана Єфремова…
У столиці ми півдня гуляли знаменитим Червоним фортом, колишньою резиденцією Великих Моголів (правителів, чия династія вийшла, до речі, з Узбекистану). Всередині — жахливе запустіння: в палацах шахів виколупані зі стін самоцвіти, стелі з дивовижними візерунками та помережані грати закіптюжені, фонтани порожні, газони випалені сонцем… Животіють лише лавки, що торгують виробами промислів. І тут, як у готелі “Ашок”, тільки в значно більших масштабах, усе свідчить про безсилля нащадків зберегти красу й славу минулого. Лише зовнішні стіни форту, насправді з червоного каменю, мають вигляд непорушної, непідлеглої часу твердині. Голова йде обертом, коли дивишся знизу вгору на шпилі, бійниці, велетенські похмурі вежі… “На що ж схожий Червоний форт, болісно схожий?..” — думав я, блукаючи його дворищем… І враз сяйнуло. На московський Кремль! Кольором, розмірами, архітектурним стилем, навіть часом побудови…