Пiдарас Вєня (до Цицькiна). Давай грошi!

Цицькiн. Залупу тобi, а не грошi! На! (Цицькiн дає пiдарасу Вєнi лузгана.)

Пiдарас Вєня плаче.

Микола Гнатович (мрiйливо). От у Панаса Iванова залупа була як макогон, їй-бо не брешу. Вчетверо бiльша нiж у Вєнi. Як бувало дiстане — то ми всi смiємося. А вiн нам: «Чого смiєтесь, дураки?»

Цицькiн (спльовує). Там не бува такого, дiду, казки це дiдуся Панаса.

Пiдарас Вєня. Казали десять копiйок дасте, а не дали. (плаче).

Кiндрат Омелянович. Макарєнко казав: «Нiколи не треба просити. Просьба зайобує людську гiднiсть. Якщо хочеш щось мать — то терпи, може дадуть. А не дадуть — так i не треба.»

Микола Гнатович. Це не дiдуся Панаса казки, а в старину так люди жили. Омелько Пилипiв на хуй дiжу вiшав i повну тiстом набивав. А пика в його отака була, їй-бо не брешу. А Грицько встромляв в сраку дишло i бiг з ним три километри. А дядько Мирон, вже старий був, а за один раз вiдривав у корови вим'я.

Старий белькоче все тихiше i тихiше. Свiтло на сценi поступово згасає. Написи «Карасiн» i «Магазiн» поступово згасають. Не видно нiчого крiм трьох цигаркових свiтлячкiв.