Чим я ризикую? Щонайменше — засудять за умисне вбивство; це те, чого я ледве уникнув у Копенгагені. Та обставина, що я подорожую з фальшивим паспортом, не багато додасть до моїх гріхів. Не варто думати про такі дрібниці, коли тебе чекає довічне ув'язнення.
Так, довічне ув'язнення. Саме це мене лякає. А втім, Сеймур сказав: вам ніщо не загрожує, їжте спокійно.
От я і їм. Що виграє американець, воскресивши давно забуту історію? Звичайно, нічого. Навіть якщо він з якихось причин хотів учинити наді мною розправу, чому він не зробив цього, коли я був у його руках? Навіщо було відпускати мене, щоб потім ганятися знову? Адже я тепер міг би бути вже за межами Федеративної Республіки, коли б не ця неминуча затримка в Мюнхені заради Петка. Я не обманув Сеймура, сказавши, що їду в Кельн, та Сеймур не з тих, хто одразу ж вірить у те, що йому сказали. Навпаки, він був переконаний, що, наляканий зустріччю з ним, я щодуху тікатиму додому. І, незважаючи на це, дозволив мені втекти.
Ні, між моїми здогадами й реальними фактами явна невідповідність. Та жінка справді схожа на «хвіст» — у мене на такі речі набите око, — але де гарантія, що вона стежила саме за мною? Навіть якщо її послав американець, це ще не означає, що він має намір затримати мене. Коли б він цього хотів, то послав би за мною не цю породисту німкеню, а якогось «горилу».
За чверть години я берусь за каву й приходжу до твердого висновку, що все з'ясується, як тільки я повернуся до свого «БМВ». Дуже ризикована перевірка, але вона неминуча. Без автомобіля я ні на що не здатний. І, зрештою, якщо існує якась небезпека, краще довідатись про це тут, біля автомобіля, аніж потім, на кордоні, в присутності осіб в уніформі. Розраховуюсь з офіціанткою і виходжу.