Дев'ять годин. Вечірня вулиця залита світлом, але перехожих не густо. Я міг би шмигнути в якийсь кінотеатр і взагалі відкласти на потім свою появу на Променаде-плац

Автомобіль стоїть недалеко від будинку «Дрезденер Банк». Глянувши в той бік, я відчуваю: оте знайоме неприємне почуття знову тягарем лягає мені на серце. «БМВ» щільно затиснуто спереду і ззаду двома іншими машинами. Це вже не випадковість. Я міг би повернутися назад, поки мене не помітили. Ще є така можливість, та чи буде мені з цього якась користь?

Упевнено наближаюсь до автомобіля. Що й казати — його добре забарикадували. Якби мені тільки вдалося бодай на півметра посунути отой зелений «мерседес» попереду…

— Це вам не вдасться, — чую спокійний жіночий голос саме в ту мить, коли намагаюсь втілити в життя свій задум.

Дама виходить з-під темної арки, де вона знайшла собі захисток, й ступає кілька кроків до мене. Навряд чи треба пояснювати, що це ота породиста німкеня.

— То ввімкніть двигун і подайтеся трохи вперед, — зауважую я, припиняючи свої марні фізичні вправи. — Все одно треба якось розійтися.

— Навіщо розходитись? — так само спокійно запитує дама. — Ви краще заходьте!

Вона відчиняє праві дверцята «мерседеса» й запрошує мене сідати на оте місце поруч з водієм, яке називають місцем мерців.

— Оце так! — бурмочу я. — Ми поїдемо до вас?

— Може, коли-небудь, — відповідає жінка. — Але не тепер.

— Отже?

— Вас хоче бачити один ваш знайомий.

— Хто саме? У мене багато знайомих.

— Могли б уже й здогадатися, — каже вона.

І оскільки я ще вагаюсь, нетерпляче додає:

— Ну ж бо, мені стає холодно.

«Коли б ти знала, як зараз мені», — відповідаю я. Але тільки в думках.