Ресторан на першому поверсі з краєвидом на Карл-плац. Затишний заклад з модерними меблями, кельнери в смокінгах, — одне слово, рангом вищий за «Вінервальд». Сеймур влаштувався за столиком біля широкого вікна. Він ледь помітно киває нам і каже:

— Прошу. Я гадав, що ми всі разом повечеряємо, але ви дуже спізнились. Я вже впорався з цією марудною справою, тепер ваша черга.

— Я не голодна, — зауважує дама, коли ми сідаємо. — Хіба що випила б чогось, бо трохи змерзла.

— Я теж повечеряв, — заявляю я в свою чергу.

— Це справді нетактовно з вашого боку, Альбере, — бурчить американець. — Десь тиняєтесь, а я вас тут чекаю.

Альбер… Отже, він уже щось знає про мою персону. Власне, знає моє нове ім'я — з тих, якими я вже користувався. Альбер Каре — бельгієць за національністю, торговець за фахом. Чому б не повернутися до нього знову, коли ця особа нічим не скомпрометувала себе! Оформити документи не так просто.

Метрдотель уже виструнчився біля столу.

— Я б винила скотч

— Я теж.

— Три скотчі, — замовляє Сеймур. І, коли чоловік у смокінгу відходить, додає:— Сподіваюсь, ви вже познайомились?

— Щойно почула від вас його ім'я, — відповідає жінка. І, глянувши на мене, відрекомендовується — Мене звати Мод.

— Її звуть Мод, Альбере, — підтверджує американець. — Запам'ятайте це ім'я.

— Його неважко запам'ятати.

— Думаю, ви станете якщо не друзями, то принаймні добрими знайомими. Це буде тільки на користь нашій спільній пращ. Але не плутаймо працю з розвагою.

Розвага зводиться до того, що ми вдвох з Уїльямом мовчки випиваємо принесений напій, тоді як дама ледве торкається келиха губами. Потім Мод, немов за невидимим знаком Сеймура, підводиться.

— А ми з вами, Майкле, — запитує американець, коли ми залишаємося самі, — вип'ємо ще чогось чи теж підемо?