— Ваша історія не дуже тримається купи, Уїльяме.

— Правда завжди менш переконлива, ніж брехня. Коли б мені треба було піднести вам брехню, я б скроїв її так, що вона трималася б купи.

— Що вам треба від мене конкретно?

— Власне, нічого. Точніше: маленька послуга. Ви супроводжуватимете Мод або її подруг. Будете кавалером. Якщо не помиляюсь, ви, здається, колись мали до цього нахил.

Кілька хвилин ми мовчки йдемо вздовж яскраво освітлених вітрин. Пішохідна зона майже безлюдна. Де-не-де обнімається молода парочка чи похитується якийсь любитель мюнхенського пива.

— Не розумію, чого ви чекаєте, чому не погоджуєтесь? — нарешті запитує американець.

— Чекаю, коли ви заговорите серйозно.

— Я кажу цілком серйозно: супроводжуватимете туди-сюди даму, а вона питатиме вас: «Чи знаєте ви цю людину?» Єдине, що вимагається від вас, це точно відповідати на запитання.

— Ото і все?

— Так. Хоч звучить це для вас трохи дивно.

Дуже дивно, то правда. Не тому, що здається неймовірним, щоб Сеймур зацікавився особою, з якою я колись мав якісь справи. Якщо Уїльям захоче щось про когось довідатись, він зможе зробити це через інші канали, не звертаючись до мене. Хіба що вирішив скомпрометувати ту особу зв'язком зі мною, довести, що вона зв'язана з комуністами. Або ж він використовує мене зовсім з іншою метою, яку я в даний момент не можу розгадати.

Американець зупиняється, дістає пачку сигарет, пропонує мені й закурює сам.

— Над чим ви ламаєте голову, Майкле?

— Ви настирливо називаєте мене Майклом, — зауважую я.

— Це просто звичка. Я чудово знаю, що ви не Майкл. Так само як і не Альбер.

— Так записано в моєму паспорті…