— О, в паспорті! Не мені вам пояснювати, що самого імені замало, щоб воно служило прикриттям. На вас давно заведено досьє, де зібрано необхідні дані — письмово і в фотознімках.

Він замовк, мовби чекаючи, поки я щось скажу. Та я нічого не кажу, і він веде далі:

— Звісно, ви залишитесь Майклом тільки для мене, і то коли ми самі. З усіма іншими вам слід поводитися так, як завжди, не розкриваючи справжнього свого обличчя. Майте на увазі: те, що мені відомо про вас, відомо тільки мені одному. Жінки нічого не знають.

— Яку ж версію щодо мене ви приготували для жінок?

— Навіщо готувати мені, коли ви самі все зробили. Ми сприймаємо вашу легенду — і все.

— Якщо ви з усім погоджуєтесь, то чому б вам не прийняти мою пропозицію?

— Яку? Сісти в автомобіль і чкурнути?

— Атож.

— Це неможливо, Майкле. Після того, як моя людина побачила вас, це вже неможливо.

— А якщо я все-таки спробую?

— По-перше, це буде марна спроба. І по-друге, вона обернеться для вас катастрофою.

— В якому розумінні?

— Не змушуйте мене вдаватися до погроз. Ви все чудово розумієте. Можливо, ви нікого не вбивали, але для західної поліції ви — вбивця. Не хочу повторювати, хто ви такий для нас, там, за океаном.

Справді, він не погрожує. Просто доводить до мого відома те, що мені й без нього зрозуміло. Мені не випадає особливо мудрувати, тим паче відмовлятись. І що незначніші умови американця, то краще моє становище як сторони, що домовляється, хоч це не домовленість, а ультиматум.

— Гаразд, Уїльяме, я здаюсь. Якщо мої функції зводяться тільки до ідентифікації…

— Так, так, — уриває мене Сеймур. — Я розумію, що ви хочете сказати, тому не вичерпуйте свій запас слів. Розумію і те, що ви не вірите жодному моєму слову. А втім, облишмо це, факти самі переконають вас. Я не меркантильний, але сподіваюсь хоч на якусь вдячність за свою великодушність. Маю на увазі, що ви не вдаватиметесь до будь-яких спроб чкурнути. Якщо я вам кажу, що зараз у вас немає ніякої можливості звільнитися, ви повинні мені вірити.