— Сподіваюсь, я не примусив вас чекати, — ввічливо кажу я. — Маю на увазі, що ви вже, напевно, поснідали.

Свіжі столові прибори біля неї свідчать про те, що я помиляюсь, тому дама залишає моє запитання без відповіді, лише зауважує:

— Я гадала, що торговці — народ пунктуальний.

Голос, як завжди, люб'язно-приємний.

— Саме так, — підтверджую я, вмостившись навпроти неї. — Але для мене торгівля — це лише хобі. Справжнє моє покликання — неробство.

— Що вам принести: каву, чай? — перебиває нашу розмову кельнер.

— Каву, — відповідаю я.

— Дві кави, — уточнює дама.

Кельнер уже хотів іти, але вона жестом зупиняє його.

— І ще помаранчевий сік, шинку з яйцем, кефір.

Тепер уже мені доведеться чекати її. Кельнер зникає. За столом западає неприємна мовчанка.

— Посміхніться, — кажу я. — Сьогодні буде чудовий день.

Її обличчя й справді освітилося блідою усмішкою. Блідою і, здасться, іронічною.

— Домовимося наперед не говорити про погоду. І взагалі вам не обов'язково розважати мене розмовами.

— Гаразд, я мовчатиму. Якщо ви наполягаєте.

— Я ні на чому не наполягаю, — м'яко проказує вона, наче я дитина, якій треба пояснювати елементарні речі. — Просто хочу, щоб ви не робили зайвих зусиль. Вважайте мене службовою особою.

Кельнер приносить каву, а разом з нею неодмінний додаток: булочку, масло, конфітюр.

— Якщо ви службова особа, то я починаю снідати, — доповідаю я, наливаючи каву.

— Так-так, не соромтесь.

Трохи згодом приносять і її смажену шинку. Їмо мовчки, кожний зайнятий своєю тарілкою і своїми думками. Судячи з її округлих форм, дама не може поскаржитися на відсутність апетиту. Що ж до її гаданої веселої вдачі, то тут я, здається, помилився. Або ж Сеймур попередив її: «Будьте з ним дуже уважна. Він нещирий і до того ж бабій. Не спускайте з нього очей, але тримайтесь на відстані».