Оминаємо бензостанцію і виїжджаємо на автостраду. Точніше сказати: в'їжджаємо в автостраду, бо це окремий світ, особливий світ, обмежений з боків бетонними рівчаками, не дуже широкий, але безконечно довгий, світ, де безмежний рух вкладається у два протилежні потоки автомашин, що мчать денно й нощно, нескінченні потоки механічних кров'яних тілець, які циркулюють у бетонних венах.

Непривабливий пейзаж, строго геометричний, де природа — рослини й квіти — поступилась місцем бетону й криці, залізобетонним шляхопроводам, дорожнім знакам з назвами населених пунктів і цифрами дозволеної швидкості. Ізольований світ, одірваний від усього навколишнього, світ двох вимірів, зведений до двох напрямків — того, звідки ти їдеш, і того, куди їдеш, — така собі сіра стрічка, яка безперестану розкручується під тобою, зв'язуючи те, що було, з тим, що буде.

— У мене таке відчуття, ніби ви працювали на радіо, — кажу я трохи згодом.

— Якщо це вас так цікавить, то я таки там працювала.

— У вас такий мелодійний, добре поставлений голос, як у людей з ефіру..

— Не розумію, чим вам не подобається мій голос? — байдуже видає Мод.

— Нічим. Просто він мені нагадує магнітофонний запис…

— В такому разі ні про що мене не розпитуйте. Мовчатимете ви — мовчатиме і мій магнітофон.

— Чому ж! Тембр вашого голосу мені приємний. До того ж я маю до вас запитання.

Жінка мовчить, спрямувавши свої темні окуляри на бетонну стрічку, що летить нам назустріч.

Прибуваємо до Франкфурта близько третьої години. Готель «Континенталь», де ми зупиняємося, — незважаючи на гучну назву, — такий собі стандартний модерний готель середнього ріння. Коли ми піднімаємось ліфтом у супроводі хлопчика з валізами, дама пропонує: