— Приймемо ванну, а тоді спустимося пообідати.

— Я не голодний. Краще посплю.

— Тоді я замовлю що-небудь собі в кімнату.

— Якщо ви робитимете замовлення, попросіть, щоб мені в номер принесли газети.

— Гаразд.

Кімнати на четвертому поверсі, але досить далеко одна від одної. Моя — в кінці коридора, і, поки хлопчик відмикає двері, я помічаю в глибині ще один ліфт, певно, службовий, яким доставляють на поверхи закуски й білизну.

Через кілька хвилин після того, як я розпакував свої речі, у двері стукають: принесли газети. Нашвидку переглядаю одну з них: треба ж знати, що відбувається у світі. Потім, за звичкою, згинаю її на фінансовій сторінці й кидаю на ліжко. Тепер треба чекати телефонного дзвінка. Невдовзі маємо й це.

— Чи принесли вам газети? — чую в трубці голос дикторки.

— Так, дякую.

За півгодини вона, певно, озветься знову, щоб поцікавитись, чи прочитав я їх. А ще згодом захоче довідатись, чи я не зголоднів. Перевірки… Вони будуть неодмінно, та я не можу втрачати через них свій останній шанс.

Тихенько виходжу в коридор, чіпляю на двері знайдену в кімнаті табличку з написом: «Прошу не турбувати», замикаю номер і скрадаюсь до ліфта.

Вантажний ліфт опускає мене в партер службової частини готелю. У глибині коридора — вихід на вулицю. В приміщенні — ані душі. Крізь прочинені двері помічаю якусь жінку, зайняту сортуванням простирадл, але вона мене не бачить.

«Континенталь» стоїть на площі біля вокзалу, де завжди чергують таксі. Беру перше-ліпше й кидаю шоферу:

— Вісбаден — і назад. Чим швидше, тим краще.

Мені пощастило. Водій з тих юнаків — з довгим волоссям, у чорній спортивній куртці, — для яких водіння автомобіля — і професія, і спорт. Він скажено мчить людними вулицями, а потім обганяє на автомагістралі інші машини, і я вже мало не шкодую, що сів до нього. За моїх обставин швидка їзда — це добре, але ж іще краще повернутися назад живим.