— Ви пересичені ними.

— Ні. Просто я не така дурепа, як вам здається. А щодо угоди — мушу вам сказати, що я укладаю угоди тільки із своїми роботодавцями.

— Дуже шкодую, що ви так витлумачили мої слова.

— Даруйте, коли помилилась. В такому разі можете бути певні, що й без будь-якої угоди я намагатимусь не турбувати вас.

— Чудово. Тільки цього я й хотів.

— А я хочу ще чогось, — мовить дама, підводячись. — Скажімо, гарно повечеряти. Своїми витівками ви зіпсували мені апетит, але тепер я відчуваю, що він повертається.

— Ще немає шостої… — нагадую я.

— Невже ви живете за годинником? — зводить брови Мод. — Ви не схожі на такого… — І, рушаючи до дверей, додає: — Чекатимете мене внизу, гаразд?

— Мені здається, що цей ресторан аж надто тихий для італійського, — зауважую я.

— Гадаю, що кухня — річ більш суттєва, ніж тиша чи шум, — відказує дама. — Вам не смакує салат?

— Навпаки.

— Але ж ви його не доїли!..

— Чекаю, що буде далі.

Далі приносять «медальйон» з грибами. Ум'явши величезну порцію салату з маслинами й рибою, Мод накидається на імпозантний «медальйон». Я їм повільно: розжовуючи їжу, я за давньою звичкою пережовую й думки. А вони в мене не вельми веселі.

Послання, передане Шмітхагену, було надряпане ще зранку в готелі. Зовсім коротенька довідка про ситуацію, яка утворилася. Тепер залишається чекати інструкцій і каналу для відступу. Відповідь має надійти знову до Шмітхагена, бо я не мав можливості дати іншу адресу. Коли прийде відповідь і чи зможу я найближчим часом побувати у Вісбадені, щоб одержати її, — ось питання, які зараз непокоять мене.

Наливаю собі трохи к'янті. Я б налив і дамі, та її келих і досі повний.

— Ви не п'єте, — кажу я.

— Як правило, я не випиваю більше одного келиха, і то вже тоді, як поїм.

— Не п'єте, не курите…