— Гадаю, ви вже одержали інструкції? — питаю я.

— Інструкції такі: залишаємося тут.

Відсунувши келих з вином, дама п'є мінеральну воду, потім знову обертається до мене.

— Я починаю вас розгадувати, — задумливо каже вона. — Ви належите до тих людей, які будь-що прагнуть знати своє майбутнє. Ніколи не розуміла таких людей.

Так, з неї нічого не витягнеш. А може, Мод нічого й не знає. Сеймур навряд чи втаємничує її у свої величні плани. Просто кожного разу дає окремі завдання. «Трохи терпіння», — наказую собі. Трохи терпіння, більше базікання — оце найкращий спосіб згаяти час.

Дама знову відпиває мінеральної води. Це все оте морозиво й засахарені фрукти…

— Чи не здається вам, що тут якась сонна атмосфера? — запитує Мод, ігноруючи моє запитання.

— Не люблю гамору.

— Як на мене, незначний шум тонізує. А отака тиша пригнічує.

Може, цей ресторан відвідують переважно в обід чи хтозна-коли, але в даний момент крім нас у залі не більше дюжини клієнтів, та й ті, судячи з усього, не італійці. Бо дюжина італійців могла б тонізувати й далеко більший заклад.

— Можна б змінити обстановку, — пропонує Мод, глянувши на годинник.

Такий собі невимушений жест, невимушена й пропозиція, але люди пінної професії підозріливі. «Починаються спільні походи», — думаю я. Ну то й що? Хай починаються! Будемо сподіватися — чим раніше вони почнуться, тим раніше й скінчаться.

— Я чув, що Франкфурт славився колись своїми нічними Місцями розваг, — кидаю пробну кулю.

— В наш час розважатись можна однаково і вдень і вночі, — недбало відповідає дама.

— Так, але тут нічне життя було особливо жваве, — не здаюся я. — Що нам заважає подивитися на нього?