— Нічого, крім часу, — відповідає Мод. — Наскільки мені відомо, розважальні програми розпочинаються десь об одинадцятій. Ходімо вип'ємо в «Глобусі», а потім зазирнемо ще кудись.

«Але ж ти не п'єш!» — думаю я, а вголос кажу:

— Чудова ідея!

Я ніколи не чув про «Глобус», певно, він не фігурує серед визначних місць Франкфурта. Маленький, нічим не примітний бар на якійсь вуличці за два кроки від пішохідної зони. Зелені й рожеві неонові вогні, дзеркала, мініатюрні крісла, оббиті чорною штучною шкірою, та ще полиці з пляшками за мідним прилавком — оцим і вичерпується модерне вмеблювання. Відвідувачі — переважно чоловіки. Теж нічого особливого. Специфічна зовнішність чоловіків, а також велика кількість американських слів, що вирізняються в загальному гаморі, свідчать про те, що більшість клієнтів — американські офіцери в цивільному.

Ми примощуємось біля маленького столика в куточку за баром, де нікому нема до нас діла, у тому числі й кельнеру, перевантаженому замовленнями. «І оце затишний заклад?» — хочеться мені запитати, але натомість я кажу:

— Що ви будете пити?

— Кока-колу.

Я іду до прилавка, беру їй кока-колу, собі скотч, розплачуюсь і повертаюсь до столу.

— А ви енергійний, — констатує Мод.

— Так. У дрібницях.

— І до того ж скромний.

— Коли нема чим похвалитися, людина завжди скромна.

Дама машинально підтримує розмову. Її увага зосереджена на відвідувачах. Так, вона професіоналка, але середнього рівня. Попри її удавану байдужість, легко помітити, як пильно придивляється вона до всіх.

— Я думав — ви німкеня, а виявляється — американка, — зауважую я.

— Ви вже вдруге вгадали. Спершу про радіо, тепер моє походження. Не треба так часто вгадувати, Альбере. Це не личить звичайнісінькому торговцеві.

Я залишаю її репліку поза увагою, і вона веде далі:

— По матері я німкеня, а по батькові — американка.