Жінки з незворушними розмальованими обличчями курять, байдуже поглядаючи на тебе. Вони не запрошують ні словами, ні жестами, — по-перше, це заборонено, а, по-друге, якщо вони вже тут стовбичать, значить, пропонують себе. А клієнтів мало. Переважають глядачі, такі, як ми, що неквапливо минають цих жінок, закляклих під тьмяним електричним світлом, мов персонажі якоїсь безглуздої пантоміми.

— Навіщо ви привели мене сюди? — питає Мод. — Певно, не для того, щоб я допомогла вам у виборі?

— Хіба це я вас привів? Я ж лише супроводжую вас.

— Але ж ми домовились, що ініціативу ви берете в свої руки! Невже треба знову повторювати, що я тільки службова особа!

Так, уперше ініціатива опинилася в моїх руках, а я навіть не знаю, що з нею робити.

— Зайдемо куди-небудь, — пропоную я, коли ми вибираємося з лабіринту й знову опиняємось на вулиці.

— Тільки не в ці кабаре, де артистки тицяють тобі під ніс свої стегна. — Мод гидливо кривить губи.

— У мене ідея!

— Ну, кажіть, — скептично киває дама.

— Підемо в готель і ляжемо спати.

Отже, ми повертаємось до готелю, піднімаємось ліфтом на четвертий поверх і бажаємо одне одному доброї ночі. Та, перш ніж розійтися по кімнатах, Мод каже:

— Альбере, не вважайте мене нахабою, коли я попрошу вас не залишати готелю, не попередивши мене. Мушу вам сказати, що Франкфурт — досить небезпечне місто, особливо вночі.

— Не хвилюйтесь, — відповідаю я. — А якщо хочете бути зовсім спокійною, можете взяти мене до своєї кімнати.

— Краще йдіть до себе. — Її голос, голос дикторки, звучить приглушено м'яко. — Ніщо так не зміцнює людину, як спокійний сон і самотність. Знаю це з власного досвіду.