Він замовкає, очікуючи, поки офіціантка розставить на столі дві величезні порції желе, а потім, забувши про земне обертання, зосереджує всю увагу на десерті.

— Що ж, Франку, — каже через якийсь час Мод, відсуваючи від себе порожню посудину. — Альбер боїться кризи, ви боїтесь росіян і китайців, взагалі — у кожного свої страхи.

— Ні, люба, я нічого не боюсь, — заперечує товстун. — Думаю, поки китайці заволодіють цим світом, я встигну перебратись на той світ… Римська імперія конала аж два століття. Наша агонія триватиме принаймні кілька десятиліть.

— На вас погано позначилось перебування в Європі, — констатує дама. І, звертаючись до мене, пояснює: — Френк — американець, який дістав європейське виховання.

— В її словах є частка правди, — підтверджує гість. — Матері я завдячую знанням італійської та німецької мов, а батькові — можливістю використати це знання в Європі. Минула вже ціла вічність, відколи я тут живу. Взагалі я втратив американський оптимізм, не встигши набути його. Чи знаєте ви, що у нас, за океаном, дурість називають оптимізмом?

— Якщо ви кажете…

— Так, так. Сп'янені легендами про своє славне минуле й натхнені власним невіглаством, наші патріоти й досі вірять, ніби планета належатиме їм з тої лише причини, що вони самі дуже цього бажають.

— Є й інші причини, — намагається заперечити Мод.

— Були! — поправляє її Франк. — А вже їх немає. Час атомної монополії знову ж таки проспали через власну дурість, пардон, через перебільшений оптимізм. Вирішили, що ми єдині виробляємо собі бомби, а всі інші тільки дивитимуться, загіпнотизовані нашою могутністю. Події, як відомо, розвивались інакше.