Він ще якийсь час розводиться в такому ж дусі, заохочуваний короткими репліками дами, а я, дивлячись крізь вітрину на панораму торгової вулиці, запитую себе — яка справжня мета цієї випадкової зустрічі, якщо така мета взагалі існує.

В діалозі між Мод і Франком за кавою деякі репліки примушують мене насторожитись.

— Ми не порушили ваших планів тим, що забрали вас до себе? — запитує Мод. — Може, ви хотіли сісти десь в іншому місці?

— Так. Чи, власне, ні. Я сподівався зустріти тут одного знайомого, але він не прийшов.

— Дуже погано з його боку, якщо він вам обіцяв.

— Скоріше, це була напівобіцянка. Він дуже зайнятий. Люди, від яких ми залежимо, завжди дуже зайняті.

Дама не заперечує. Вона втратила будь-який інтерес до розмови. Франк також. Тому кличемо офіціантку, щоб розрахуватися. Як завжди, плачу я. Звичайнісінька гра в джентльменство — не більше. Мод завжди повертає мені гроші. «Накладні витрати за мій рахунок», — каже вона. З цього приводу я не сперечаюсь. У мене немає ніякого бажання фінансувати чужі операції. Не такий я багатий. Якщо буде можливість продовжити подорож, гроші мені теж будуть потрібні. Так, якщо буде можливість. Якщо… Зовсім непевна гіпотеза.

— Ви й досі не дали мені свій паспорт, — нагадує жінка.

— Гаразд, візьміть, — кажу я, віддаючи їй паспорт. — Але майте на увазі, що я залишився без документа.

Вона не бере його, а м'яко наказує:

— Покладіть мені в сумку, будь ласка.

Потім додає:

— Документ з продовженою візою одержите найближчим часом.

Швидкий погляд великих карих очей і майже ліричне запитання:

— Скажіть, Альбере: невже нам не можна працювати, довіряючи одне одному трохи більше?

— «Працювати»? Але ж ми нічого не робимо.

— Атож. Тільки стежимо одне за одним. А це стомлює.