— У мене таке відчуття, що ці кінці переплутались.

— Можливо; не буду заперечувати. Нитки іноді плутаються, а потім їх знову виправляють.

Умлайтунг. З'їжджаємо з автостради на асфальтовану дорогу, що перерізає довгий темний ліс. Незайманий сосновий ліс для тих, хто не знає, що там прихована добре спланована система путівців, лав, кошиків для сміття, а також, напевно, й саме сміття, оці атрибути сучасної цивілізації — бляшанки з-під кока-коли и пива, фірмові пластмасові пакети магазинів Вулворта й Кауфхале, зім'яті пачки з-під сигарет «Лорд» і «Пер». І все-таки ліс — безмежний і майже незайманий, якщо дивитися на нього здалеку.

— Я читала, що в таку пору трапляється найбільше катастроф, — каже Мод, вмикаючи фари ближнього світла.

— Катастрофи трапляються в будь-який час доби, — заспокоюю її.

Надворі ще видно, і все ж сутінки вже ось-ось огорнуть усе навкруги, вони наче виповзають з темряви соснового лісу.

— Як, по-вашому, можна уникнути катастроф, Мод?

— Треба пам'ятати, що вони можуть трапитися також і з тобою. Люди мають погану звичку забувати про це.

— Ото і все?

Якийсь час вона мовчить, зайнята машиною. Потім кидає, наче між іншим:

— Колись у недільній школі нам читали Євангеліє, де сказано: якщо в тебе дві сорочки, віддай одну своєму ближньому. Це, звичайно, дурниця.

— Чому ж дурниця, коли так написано в Євангелії!

— Цю історію про дві сорочки ми слухаємо вже дві тисячі років, але я ще не чула, щоб хтось подарував комусь свою другу сорочку.

— При чому тут писання — просто люди несприйнятливі до таких речей.

— Тоді людям треба говорити лиш те, що вони можуть сприйняти. Наприклад: не зазіхай на більшу кількість сорочок, ніж тобі потрібно.

— Вам особисто скільки їх потрібно?

— Якраз стільки, скільки маю. Маленький автомобіль — не такий, в якому ми зараз їдемо, — і затишна квартира — оце і всі мої потреби.