— Обговорюєте з Мод проблеми буття? — зводить брови Сеймур. — Заздрю вам, Майкле. У вас справді талант розмовляти з усіма про все.

— Яка з цього користь, коли мені не щастить. Хоч я й не знаю, в чому саме й чому.

— Коли б вам щастило, ваше завдання вже закінчилося б і в цей час ви вже їхали б десь між Зальцбургом і Віднем, — пояснює Сеймур, глянувши на свій годинник.

— Коли б мені щастило, я б натрапив на людину, яка виконує свої обіцянки. Ви сказали «кілька днів»…

— За моїм планом саме так і мало бути. Але ж ви знаєте, іноді плани… Той тип виявився надзвичайно підозріливий.

— Який тип?

— Так, надзвичайно підозріливий, — повторює американець, мовби не почувши мого запитання.

— Я розумію ваше становище, — киваю я. — Але що вам треба від мене?

— Дуже шкодую, Майкле, але мені треба довести гру до кінця. А ви — мій найвагоміший козир.

— Ця картярська термінологія мені ні про що не говорить, — кажу я, затоптуючи недокурок у тарілці, що править за попільничку. — Хочете, щоб я з вами співробітничав, і нічогісінько мені не кажете про суть справи.

— Я робив це у ваших же інтересах. Навіщо вам знати те, що вас не цікавить. Але тепер обставини змінилися, тому виникла потреба ознайомити вас з деякими деталями…

— Гадаю, що йдеться про деталі, які не мають ніякого значення, коли ви вирішили довірити їх мені.

— Не обіцяю, що обов'язково розкрию вам всі свої карти, але, повторюю, познайомлю вас із тими, які візьмуть участь у згаданій грі, — уточнює Сеймур.

— Це ваша справа, — знизую плечима. — Але якщо я погано поінформований, не дивно, якщо я погано виконуватиму свою роль.

Американець змірює мене швидким, гострим поглядом, випльовує на підлогу недокурок, затоптує його ногою й закурює нову сигарету.

— Чому ви не п'єте?

— Зберігаю віскі з надією, що мені вистачить його до кінця розмови.