І він іде кликати Мод.

У двері до мене стукають — ще і ще, через нерівні інтервали. Та я не звертаю на це уваги, бо стою під душем. Стукання триває. «Вона дістане інфаркт з переляку, що я втік», — думаю я. І, щоб зберегти її серце, виходжу з ванної й трохи прочиняю двері.

— Заходьте, люба.

— Але ж ви голий! — констатує вона.

— Не звик купатися вдягненим. Ви зайдете чи ні?

— Так. Після того, як ви на себе щось накинете.

Обмотую поперек махровим рушником і відчиняю двері:

— Мерщій, бо застуджусь.

— Ви надто безцеремонний, — заявляє дама, сідаючи в крісло. — І дуже забарний.

— Якщо ви хочете прискорити події, можете замовити сніданок сюди.

Щойно я вимовив слово «сніданок», як Мод одразу ж схопилася за телефонну трубку. Так почався той незабутній день в Ідарі.

Незабутній, бо мені й на думку не спадало, що я потраплю в це місто й займатимусь такими дурницями.

— Чи відомо вам, Альбере, що ви перебуваєте в славнозвісному центрі? — сповіщає дама ще під час сніданку.

— В центрі вівчарства?

— Яке вівчарство на цих скелях! Центр коштовного каміння і ювелірної індустрії.

— Цікаво… — бурмочу я, думаючи зовсім про інше.

— Треба обійти підприємства… Дещо вам показати…

— Цікаво… — киваю я.

— Місто невеличке, — не вгаває жінка. — В таких містечках люди допитливі. Якщо нам доведеться тут на кілька днів залишитися, почнуть цікавитись, що ми робимо.

— Хай цікавляться. З такого народжуються всі великі відкриття — спочатку цікавишся, а потім здогадуєшся.

— Але ж навкруги військові табори НАТО. А присутність такого іноземця, як ви…

— Маєте рацію, — відповідаю я. — Краще поїдемо.

— Припиніть, Альбере! Для такого, як ви, торговця цілком логічно відвідати деякі фірми.

— Я не торгую коштовним камінням.