Той киває й відходить. Уїльям простягає мені пачку «Кента» й сам, за давньою звичкою, затискає сигарету в правому кутику рота. Куримо мовчки. Я відчуваю, що Сеймур спостерігає за мною, і, в свою чергу, також розглядаю його. Обличчя в нього серйозне, навіть трохи замислене, але в сірих очах виграють веселі бісики.

— Щоб не зіпсувати вам апетиту, хочу одразу сказати, що та історія в Копенгагені для мене — справа минула. Ні, я її не забув, проте вже давно здав в архів. Отже, можете спокійно їсти філе з цілковитою впевненістю, що вам ніщо не загрожує.

— Іншого я від вас і не чекав, Уїльяме.

— Звичайно, коли деякі інстанції довідаються, що ви й далі подвизаєтеся в цій частині світу, це, мабуть, їм не дуже сподобається. Але я не шеф тих інстанцій, не уповноважений займатися вами і в даний момент перебуваю тут у чисто приватній справі.

— Я також, Уїльяме.

— Так ще краще. Отже, вважатимемо, що ми з вами — двоє туристів, які познайомилися колись під час відпустки й зустрілися знову під час другої відпустки.

— Відпустка — чудова річ, — погоджуюсь я. — Хоча, між нами кажучи, та перша відпустка трохи не коштувала мені життя.

Він мовчки дивиться на мене, примруживши праве око від диму сигарети, що стримить в кутику його рота. Потім, трохи повагавшись, каже:

— Може, мені б не слід вам цього говорити, бо ви не повірите, але фактично своїм життям ви завдячуєте мені, Майкле.

— Я не сумніваюсь у цьому.

— Не збираюсь переконувати вас, але так воно і є. Коли б я провів операцію, щоб вас затримати, як належить, вас неодмінно спіймали б. Та я провів її абияк. Це вас і врятувало.

— В такому разі я не знаю, як розуміти ваш жест.

— Все дуже просто. Це негласна віддяка за ваш власний жест того вечора, на квартирі. У вас була можливість ліквідувати мене, але ви задовольнились тим, що усипили мене.

— Навіть не припускав, що заслужив вдячність з вашого боку.