Після нічної темряви й прохолоди ресторан привітно огортає мене теплом і смачним духом смаженого м'яса. Обстановка умисне грубувата — ну, ще б пак, адже ви майже в Аргентіні! — білі стіни, чорні колоди, червоні скатертини, миготливе світло великих червоних свічок. Проходжу всередину, шукаючи вільне місце, аж чую знайомий голос:

— Ви самі, Майкле?

Зиркаю на кабіну. Перше враження таке, наче я сплю й треба негайно прокинутись. І враз виникає бажання — перетворитися на невидимку.

— Сам, Уїльяме.

— В такому разі прошу до мене. Я теж сам.

І щоб я не подумав, що він набивається до мене в компанію, Сеймур додає:

— Все одно не знайдете вільного столика. Це останній.

Так, це Сеймур. Такий самий, яким я пам'ятаю його з Копенгагена, такий самий, яким я його бачу в своїх снах. Сивувате волосся, сірі холодні очі, мужнє обличчя з ледь помітним виразом смутку.

Мені не залишається нічого іншого, як грати в невимушеність. Неквапно опускаюся на стілець навпроти й запитую:

— Ви вже замовили?

— Ні. Чекав на вас. — На його тонких губах з'являється щось схоже на усмішку. — Звичайно, я на вас не чекав. Але знаєте, Майкле, я завжди був упевнений, що ми колись ще побачимося.

— Ви мені лестите, Уїльяме. Я думав, що ви вже давно мене забули.

— Для мене справді було б зручніше забути вас. Та що вдієш: я ніколи не забуваю свої поразки.

До нас підходить взяти замовлення кельнер у червоному жилеті й білому фартушку. Сеймур запитливо дивиться на мене.

— Якщо ви вже вибрали, я замовлю те саме, — зауважив я, щоб скоротити дію.

— Що ж тут вибирати! Звичайно, філе!

І, обернувшись до кельнера, каже:

— Два біфштекси, салати, пляшку червоного вина.

Кельнер хотів був завести розмову щодо марки й року виготовлення вина, але Сеймур випередив його:

— На ваш смак.