— Месьє Алі, — почувся тривожний голос Омара. — Треба тікати. Піски заспівали. Насувається хамсин.
Я вперше вловив у голосі мого супутника паніку. До речі, маври бояться цього вітру і щораз попереджають про нього по радіо. Я ж, слухаючи співи Омара, очевидно, проґавив те попередження. “Зрештою, — намагався заспокоїти себе. — у маврів є причини боятись. За верблюда, якщо в пустелі застукає хамсин, не сховаєшся. Ми ж маємо “тойоту”, відер із шість води, запас харчу. З бензином і зовсім немає проблеми. А до оазису, в якому причаївся табір бедуїнів, лишилося якихось двадцять кілометрів.
— Отже, погнали, Омаре, — мовив я нарочито бадьоро.
— Погнали, погнали, месьє Алі… — заквапив мавр.
Вітер переростав у бурю. Посилилися й “співи піску”. Але тепер уже в них не вчувалося гармонії — скоріше вони нагадували пошматовану мелодію, яку вітром розносило по пустелі. І тут пісок з гребеня бархана, до якого ми наближались, раптом злетів і завис в атмосфері. З іншими пісковими наносами сталося те ж саме.
— Почалося, — озвався Омар. Він стулив руки долонями на рівні грудей і почав бурмотіти вірші з корану, пересипаючи їх іменами всіх своїх тринадцяти дітей.
Тим часом хмарки піску, які протягом хвилини коливалися над барханами, раптом розсіялися. Пустеля перетворилася на справжній піскопад, в якому сонце ледь-ледь угадувалося. Імла заслала обрій. Водночас стало нестерпно задушливо, не вистачало самого повітря. Машину, здавалося, обсипало жаром. Я заглушив двигун. Термометр в салоні показував шістдесят вище нуля. Нестерпно кортіло відчинити двері, але по той бік дув вогненний вітер.