— Омаре, — увірвав я панічні молитви мого товариша, простягаючи йому глека, — випийте і заспокойтесь. Під час хвилювання організм потребує більшої кількості кисню і води. Мусимо ощадити. А молитви читайте подумки.

Омар зробив лише два ковтки і з завидною силою волі відсторонив посудину від уже потрісканих губ.

— Ну, це ви вже надто… — сказав я. — Маємо ще чверть діжки. Пийте на здоров’я.

— Хамсин дме дві—три доби, — відказав мавр і знову, на цей раз безгучно, заворушив вустами.

“Хамсин, хамсин”, — кволо піднімається у мене в пам’яті. І раптом перед очима виник великий рудий кінь, який несеться стрімким чвалом. Вершник на ньому здається непропорційно малим, як хлопчак. За рудим женуться значно менші — вороні, чорні, білі коні. А натовп скандує: “Хамсин! Хамсин! Хамсин!”. “Що означає слово “хамсин”? — питаю в сусіди по столу. Замість відповіді чоловік бере з тареля апельсин і, очистивши його, подає мені. Це знак особливої поваги. Я з вдячністю приймаю соковитий плід, але про питання не забуваю. Сусіда, а точніше господар столика під строкатим тентом, мабуть, робить поправку на мою європейську неделікатність і каже французькою: “Хамсин — по-арабському “п’ятдесят”. У нас так називають вітер, який дме протягом найближчих п’ятдесяти діб після весняного рівнодення. Горе тому, кого він застане в пустелі. Це “вогненний вітер”.

Великий рудий кінь тим часом прийшов першим до фінішу. На іподромі в Нуакшоті творилося щось неймовірне…

Неймовірне діялося і в пустелі. “Співи” піску обернулися на завивання, що супроводжувалося рвучким піскопадом. Вже давно не можна було розгледіти обрисів найближчих дюн. За вікном настав рудий хаос.