Товариш мій звертався по допомогу до аллаха, мені ж на пам’ять ішли спогади дитинства. Моя рука десятилітнього хлопця макає пензель спочатку в воду, а тоді в кружечок акварельної фарби. На папері з’являється червоний сонячний диск. “Де ти, Сашо, бачив руде сонце? — питає мене вчителька, яка з протилежного боку столу перевіряє зошити. — Сонечко має жовтий колір, ну, може, мусянжевий, та тільки не рудий”. “Буває й руде сонце, Ніно Костянтинівно, — заперечую я через двадцять вісім років. — І плаває воно не в чистій голубизні, а в пилюці”. “Буває, то й буває”, — ніби каже вчителька і кладе руку на мою вихрасту голову… Тепер я вже можу собі зізнатися, що очікував запрошення до неї додому не за тим, щоб розвивати свій хист до малювання, а щоб відчути у себе на маківці її долоню. Вчителька жодним натяком не згадувала про моє лихо. Тільки одного разу, у першу річницю смерті матері, запитала, чи я ходив на могилку. Вона робила все, щоб не замулилися в мені ті духовні канали, якими людина обмінюється добротою з іншими людьми.

…А воля мене не покидала. Це вона ніби перевела організм в інший режим роботи. Хоча із свідомістю діялося щось неймовірне: картини минулого й теперішнього перемішалися, і я марно намагався розплутати той клубок, який колись був стрічкою послідовних подій.

— О аллах, вияви нам свою милість! — шепотів Омар, перехиляючи чергову стопку води. Він задихався від жари й браку повітря. А потім розум його потьмарився і він рвонувся до дверей, щоб вийти.

— Потерпіть, друже, до ночі вже недалеко. А там, може, трохи попустить… — благав я його.

Голова боліла немилосердно, рот і горло висохли так, що вкрилися струпами. Та я почував себе краще, ніж Омар. Спали на пам’ять слова чоловіка з корпорації, в якого я був гостем на іподромі: “Ми, корінні мешканці, переносимо хамсин значно важче, ніж європейці. Страх перед цим вітром, який справедливо називають “подихом смерті”, став уже нашим спадковим страхом. А де страх, там і слабкість”.