І тут я згадав про радіо. Прочинив двері, щоб вийти й висунути антену. В салон впорснула суміш піску й жароти. Та Омар на те не відреагував. Він був непритомний.

Почувся хрускіт. Нога наступила на щось живе. Водночас дзьобнуло в черевик. Під машиною кишіло фалангами. Великі, завбільшки з цигаркову коробку. Ці павукоподібні тонко відчувають вологу. Шпарини нашої схованки були для них джерелом вогкості. Але я враз забув про комах. Моя темно-сіра машина тепер поблискувала в сутіні пісковію, як балон термосу. На ній не лишилося й цяточки фарби. Стекла теж було вишмуляно піском до матового. “Так ось чому температура в салоні стала нижчою від учорашньої…” — подумав я, висуваючи антену. Перед тим, як сховатися в машині, я встиг помітити, що бархана, біля якого ми вчора зупинилися, тепер немає. Від нього лишився тільки шар піску, з якого південно-східний вітер і збивав отой гаспидський коктейль.

Із заходом сонця температура трохи спала. Почав подавати ознаки життя і мій супутник. Коли ж крізь завивання і тріск в ефірі голос нуакшотського диктора повідомив, що хамсин уже видихається. Омар і зовсім оклигав. Його навіть стало на те, щоб з’їсти шматок м’яса.

Тим часом з пам’яттю моєю діялося щось незрозуміле. Отой клубок, який колись був стрічкою послідовних подій, дедалі збільшувався. Він то туго змотувався, то знову розпускався. Події минулого тасувалися, знову шикувалися в ланцюг, який, проте, рвався, щоб з’єднатися в новій послідовності. Все те супроводжувалося віршами, музикою, фрагментами з художніх творів, геологічними й математичними ідеями. Це було як марення. Проте марення, контрольоване свідомістю. Я чув, а точніше сказати, бачив уривки з “Гайдамак” Шевченка, епізоди з романів Гоголя й Толстого, я проникався ідеями Вернадського й Остроградського. А музикою до всього того був мій біль — усі його фізичні й духовні відтінки. Я запитав у Омара, що відчуває він, але мавр, повагавшись, сказав, що його допікає страх за дітей. “Хто їх тоді годуватиме, месьє, хто вивчить?”