— Ну, а як із вашим даром передбачення? — озвався я. — Він у вас справді зберігся? І ви можете сказати, що буде найближчим часом?
Ткач подивився на сонце, яке вже було недалеко від обрію, і сказав, тамуючи іронію в голосі:
— З нами станеться ось що: до темряви ми описуватимемо керн, по тому підгонимо “Волинь” до лісосмуги і при світлі ліхтаря приготуємо вечерю, далі повиймаємо розкладачки…
Олександр Тесленко
ЖИВИЙ РИС
— Думайте про день завтрашній! Знищуйте метеликів, бо саме завтра вони перетворяться на проклятущу ненажерну черву! Хай довкола кишить гусінь, бо саме вона завтра дасть початок прекрасним, тендітним яскравокрилим метеликам! — чоловік на телеекрані, патетично виголосивши ці слова, довго істерично ридав, схиливши обличчя в долоні.
Осінній вечір спустився на землю тихо й непомітно, мовби просто впав із нудною мжичкою, що сіялася з каламутного неба від самого ранку. На вулицях майже не було перехожих, лише машини. Мокрі лискучі машини і довгі миготливі тіні від світла їхніх фар.
Владислав сидів на затишному заскленому балконі у старому родинному кріслі й слухав осіннє дощове дихання великого міста. Одинадцятий поверх. Ніби летиш. Низько летиш коридором безлюдної вулиці… Так повільно летиш, аж непомітно того руху, ніби на підземному полігоні в інституті проблем релятивістської фізики, де можуть уповільнювати час в тисячі разів.
Внизу під Владиславовим балконом — автобусна зупинка. Час від часу, натруджено форкаючи, зупинялися опецькуваті, змиті дощем “Ікаруси”, і з них, мов із тюбиків, видавлювалися через усі двері пасажири, опинялися під осінньою мжичкою і розчинялися, розмивалися, хутко зникали — в сусідніх під’їздах, за рогом вулиці, в салонах вертких таксі.