Владислав Куцорукий дощі любив. Як, власне, любив він будь-яку погоду й пору року. Будучи людиною всеїдною в найповнішому значенні цього слова, він у кожній ситуації (і за будь-якої погоди) віднаходив можливість відчути свою вищість і свою безсумнівну перевагу, всю глибину “власної мудрості”. Восени, сидячи на затишному балконі-лоджії, чи за кермом сірої “Волги”, чи за робочим столом лабораторії, він любив уявляти, як він виходить сміливо під проливний дощ, як вітер шарпає його змокріле волосся, а він рвійно крокує безлюдною вулицею з високо піднятою головою, зверхнім поглядом вишукуючи поодинокі згорблені постаті, цілком залежні від стихії. Влітку — серед тих же декорацій, доповнених келихом крижаного абрикосового соку, розбавленого “Миргородською” (він віддавав перевагу саме такому напою), Куцорукий любив уявляти себе в гаморі розімлілих від спеки міських площ, поблажливо вдивляючись у вирази спітнілих облич, і вони видавалися йому медузами, викинутими морем на прибережне каміння під промені немилосердного сонця. Взимку — кухлик гарячої кави завжди парував на його інститутському столі.

Проте кави Владислав майже не вживав, оберігав своє серце, хоча вголос про це ніколи не говорив, і могло навіть видатись, що він відчайдушний кавоман — відсьорбував завжди крихітними ковточками, прицмокував, глибоко вдихав аромат, а коли напій холонув, з ритуальною урочистістю вмикав електрокавоварку й чекав зосереджено й глибокодумно, як древній алхімік.

Робота в Інституті проблем релятивістської фізики, в ІПРЕФі, подобалась Владиславові, можна сказати, вона втілювала його життєві мрії й заповітні прагнення. Бути причетним до таємниць його величності Часу — це все одно, що бути причетним до діянь самого неіснуючого бога. Це все одно, що самому бути Богом. Тільки стосунки з академіком Королевичем захмарювали небо над головою ще не визнаного генія, в майбутньому справжнього Бога, викривлювали уявну пряму лінію поміж визначеними точками А та Б.