— Може, й не запізно, — озвався Тордин. — Можемо послати іншого…

— Ні, — Вальтам підніс голову з виразом незламного гонору, притаманного його расі, з гордовитістю культури, де протягом століть честь є важливішою за життя, — Скорроґан був відряджений як Наш уповноважений представник. Авжеж, Ми могли б його покарати, вибачитися — не за його дії, за його манери! — Ми могли б плазувати перед усією Галактикою — але ні! Не варто. Просто маємо обійтися без соляріан.

Сніг ставав усе лапатішим, і хмари затягували небеса. Лише кілька яскравих зірок блимали на чистому небосхилі. І все холоднішало, холоднішало.

— Завелика ціна за честь! — мовив Тордин стомлено, — Люди голодують — соляріанська їжа зберегла б їм життя. Замість їхнього дрантя соляріани дали б одяг. Наші фабрики зруйновані й застарілі, наша молодь росте в невіданні про галактичні цивілізації й технології — соляріани прислали б нам машини та інженерів, допомогли б відновити промисловість. Соляріани прислали б учителів, і ми теж могли б возвеличитися — але запізно, запізно, — його очі світилися зневірою, здивуванням, болем… Скорроґан був його другом. — Але чому, навіщо ти це зробив?

— Я зробив усе можливе, — відповів Скорроґан сухо. — Якби я був нездатний, мене не посилали б.

— Але ж ти, — мовив Вальтам, — ти був найкращим з Наших дипломатів. Твоя хитромудрість, твоє розуміння поза-сконтарської психології, твоя особистість — все це було безцінним для Наших міжнародних відносин. І тепер, у цій найпростішій і найскладнішій місії — повна поразка, — голос його пересилив вітер. — Нема тобі більше Нашої довіри! Весь Сконтар знатиме про твою зраду!

— Батьку… — Голос Скорроґана раптово зірвався. — Пане, за такі слова я будь-кого вбив би на поєдинку. Говоріть, говоріть, пане, якщо бажаєте. Але дайте мені піти.