Таким чином, усі наші плани перетворювалися на утопію. А головне, що спільного мали ці проекти з людьми, потерпілими від корабельної аварії? Я все більше переконувався, що треба додержуватися наших перших планів, усе підготувати, а потім уже повідомити про це своїх попутників. Себе я заспокоював: коли нерішучі колеги переконаються, що все зроблено, вони, певно, погодяться на подорож, і експедиція здійсниться в тих примітивних умовах, які саме й потрібні для цього. Мене повідомили, що все буде готове до травня або червня. Я вирішив до того часу закінчити свої досліди, щоб, коли надійде спорядження, за всяку ціну негайно відпливти.

В кінці березня я закінчив усі досліди й теоретичну підготовку.

Моя короткочасна поїздка до Англії мала дивні наслідки, яких я зовсім не передбачав. На митниці в Кале якийсь службовець спитав мене:

— Ну то як, знову попливете через Ла-Манш?

Я засміявся і відповів:

— Помиляєтесь, друже! Тепер я перепливу Атлантичний океан!

Він не повірив мені тоді й теж засміявся. Але пізніше, мабуть, обміркувавши все як слід, вирішив, що це справа цілком можлива, і повідомив про всі мої наміри редакцію однієї англійської газети.

Треба сказати, що через якусь щасливу випадковість преса не зчиняла ніякого галасу навколо моїх приготувань. Я гадаю, що цьому сприяла тепла іронія і доброзичливий скептицизм більшості тих, хто знав про мій намір. Я мав можливість працювати спокійно. Та одного разу до моєї лабораторії в Монако прибув журналіст, і незабаром після цього в газетах почали з'являтися статті, які дуже часто грубо спотворювали правду. Проте нема лиха без добра! До мене юрбами посунули добровольці, і я вже не боявся, що доведеться подорожувати самому.