— А де ж антена? — питаю я.

— Бачите, ми ще нічого не встигли зробити. Але ви користуватиметесь антеною, прив'язаною до повітряного змія.

Опівдні Жан кличе нас усіх до вітальні.

— Від імені Французького об'єднання радіолюбителів, яке доручило мені висловити вам свою думку, я впевнено заявляю, що з такою апаратурою ніякий зв'язок між вами та землею неможливий.

По-перше, апаратура не захищена від морської води.

По-друге, треба бути спеціалістом-радіотехніком, щоб уміти користуватися нею. Досить одного різкого пориву вітру, і антена поламається, а апарат вийде з ладу. І ви нічого не зможете зробити. Ми ж тут думатимемо, що ви загинули, і будемо мучитися, нічого не знаючи про вас. Нарешті, по-третє, ні Бомбар, ні Пальмер не знають азбуки Морзе, на яку розраховано передавач. Радіотехніки заспокоюють мене:

— Любий докторе, не турбуйтеся ні про що! Не слухайте цього молодого чоловіка. У нього, звичайно, найкращі наміри, але ж він не має досвіду. Звіртеся на нас! Ми про все подбаємо.

Друзі мої зовсім приголомшені. Дружина просто помирає від хвилювання. Тоді ми з Пальмером збираємось на «військову раду».

Я вже знаю, що радіо не працюватиме. Ну, й нехай! Місяць тому я про нього навіть і не думав. Людина, що потерпіла від корабельної аварії, не має радіо. Треба пливти.

Але оскільки вітер несприятливий, ми зможемо вирушити тільки наступного дня. Отже, радіотехніки матимуть зайві двадцять чотири години.

Я ніколи не забуду останніх слів мого журналіста. Він вів радіорепортаж з катера, що мав відбуксирувати нас 25 травня у відкрите море.

— Ми будемо вас запитувати по радіо! Відповідайте нам: крапка — так, тире — ні. Прощавайте, докторе! Крапка — так, тире — ні, крапка — так, тире…