19 жовтня я прибув у Монако і, зайшовши до Океанографічного музею, попросив дозволу працювати разом з дослідниками, що мали в своєму розпорядженні лабораторне устаткування.

Мене прийняв заступник директора, який згодом з неослабною увагою стежив за моїми експериментами і весь час щиро ставився до мене. Того ж дня, завдяки його дружній допомозі, було зроблено все можливе для того, щоб я міг взятися за досліди, і я відразу ж поринув у роботу.

Та спершу треба, мабуть, хоч коротко розповісти, що я знав про корабельні аварії до того часу, як розпочав свої дослідження.

Існує два основних види корабельних аварій: корабельна аварія поблизу землі (берегова) і корабельна аварія далеко в морі. З 200 тисяч чоловік, які щороку гинуть від цього лиха, трохи більше половини тоне поблизу берега. Цих людей рятують члени Товариства допомоги потопаючим, чия робота не може не викликати захоплення.

У відкритому морі все йде інакше. Коли 50 тисяч чоловік тоне щороку одразу після аварії корабля, то що ж діється з 50 тисячами, які мають у своєму розпорядженні рятувальні човни? І тут знову ж таки можливі два випадки.

Я розрізняю два типи кораблів. По-перше, ті, що протягом усього плавання підтримують постійний радіозв'язок з землею. До них належать пасажирські й торговельні судна та великі військові кораблі. Якщо один з цих кораблів іде на дно, весь світ уже точно знає, де саме, на якому градусі та за скільки миль від берега скоїлося нещастя, і допомога надходить порівняно швидко. Так було, наприклад, з «Титаніком». Досить лише морально підтримати потерпілих, щоб вони з надією чекали допомоги. Таким потерпілим протягом тривалого часу не треба турбуватися про їжу й воду.