Провід комітету «все знає», через те й чкурнув, не попередивши своїх членів.
Клопоту, ми ж кажемо, сила…
Газета називається «Краківські вісті», а видається у Відні…
Українські гроші закликається заощаджувати у Віртшафтсбанку…
Українських колядок співається у Мінорітенкірхен…
Ну, тут хоч уже просто пишуть:
«Українсько-німецький святвечір».
Ну, а раз уже той святвечір українсько-німецький, то й колядки мають бути українсько-німецькі.
З якою насолодою слухали присутні такого-от українсько-німецького тропаря:
Або українсько-німецької колядки:
Серце радується від такого поєднання українсько-німецьких культур…
І не зовсім зрозуміло, чому після виконання українського гопака всі присутні висловлювали глибоку віру в те, що для україно-німців ще прийде кращий час…
Чому саме «прийде»?
Він уже прийшов…
Українсько-німецьких колядок співаєте, гопака танцюєте, гроші у Віртшафтсбанку заощаджуєте…
Що ще треба?
А оті тимчасові клопоти: «коли тікать» і навіть «куди тікать» — швидко минуть, бо не буде вже ні «куди тікать», ні «коли тікать».
«Великомученик Остап Вишня»
Побувавши у Львові, я дізнався, що українсько-німецькі націоналістичні газети зняли було ґвалт, ніби мене, Остапа Вишню, замучили більшовики. Так от слухайте, як це насправді було.
Сильно дуже вони його мучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у нього кинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий. Гострий-гострий кинджал.
«Ну, — думає Остап, — пропав!»