Мінна по-дитячому квапливо схопила крислату рослинку із зеленкуватими, майже прозорими й осяйними, мов смарагд, згорнутими в трубочку листочками; власне, ці листочки були світло-коричневі, але, мінячись різними відтінками, ставали зеленими на кінчиках, зазубрини яких були дуже ніжні. Листя було таке густе, що здавалося, ніби воно попереплутувалося між собою, і нагадувало юрбу на гарному круглому вітражі. Подекуди на цьому букетику здіймалися обрамлені золотим мереживом білі зірочки, а з них проступали пурпурові тичинки без маточок. Нарешті запах, що чимось скидався на пахощі троянд та цвіту помаранчевого дерева, але легкий і дикий, додавав чогось небесного цій таємничій квітці, яку Серафітус роздивлявся з певним смутком, наче цей аромат навіяв йому тужливі думки, що їх лише сам він розумів. Та Мінні це небачене явище видалося звичайною примхою природи, якій нібито забаглося наділити самоцвіти свіжістю, ніжністю й пахощами рослин.

— Сядьмо, повернись до мене й розплющ очі. Мабуть, на цій висоті ти більше не тремтітимеш. Перед нами таке глибоке урвище, що ти вже не помічатимеш його глибини. Воно злилося з морем, хмарами й небом; крига у Фіорді нагадує бірюзу, а ялинові ліси вдалині — темно-коричневі смуги. Тож тепер безодня має свою красу.

Серафітус вимовив ці слова з такою ніжністю в голосі й жесті, яка знайома лише тим, хто сходив на верхівку найвищих гір землі й у кого мимоволі кривилося від цього обличчя; ця ніжність примушує навіть найгордовитішого господаря вважати свого проводиря за брата, і до нього повертається його зверхність лише тоді, коли він знову спускається в долину, де живуть люди. Серафітус, уклякши біля ніг Мінни, відв’язував її лижі. Дівчина не помічала цього, бо її так зачарував величний краєвид, що його розгорнула перед нею Норвегія, ці високі скелі, які можна було охопити єдиним поглядом, так зворушила врочиста вічність цих холодних вершин, що цього неспроможні передати слова.

— Нас сюди принесла не тільки людська сила, — сказала Мінна, сплівши пальці, - безперечно, я марю.