— Ти називаєш надприродним усе те, причини існування чого не знаєш, — відповів він.

— Твоя відповідь, — сказала дівчина, — завжди сповнена незбагненної для мене глибини. Біля тебе я все дуже легко розумію. Ах, я вільна!

— Просто в тебе на ногах більше немає лиж — от і все.

— О, — сказала вона, — як би мені хотілося відв’язати твої, цілуючи тобі ноги.

— Прибережи ці слова для Вільфріда, — лагідно мовив Серафітус.

— Для Вільфріда! — вигукнула Мінна з гнівом, який одразу ж розвіявся, тільки-но вона глянула на товариша. — Ти ж бо ніколи не сердишся! — докинула вона, марно намагаючись узяти його за руку. — Тебе нічим не можна вивести з рівноваги.

— Отже, ти вирішила, що я позбавлений почуттів.

Мінну приголомшило те, що Серафітус так точно прочитав її думки.

— Твої слова є доказом того, що ми розуміємо одне одного, — відповіла вона з кокетством закоханої жінки.

Серафітус легенько похитав головою, подивившись на неї сумними й водночас лагідними очима.

— Ти знаєш усе, — провадила Мінна, — тоді скажи, чому сором’язливість, яку я відчувала біля тебе внизу, розвіялася, коли ми піднялися сюди? Чому тут я вперше подивилася тобі просто у вічі, а там насилу зважувалася крадькома поглядати на тебе?

— Мабуть, тут ми позбулися земної ницості, - відповів він, розстібаючи її шубу.

— Ти ще ніколи не був таким гарним, — сказала Мінна, сідаючи на замшілий камінь і пильно роздивляючись юнака, який привів її на вершину, що здалеку здавалася неприступною.

Справді, Серафітус ще ніколи так не шарівся — тільки його обличчя виказувало неспокій. Чи не покривалося воно рум’янцем через свіже повітря гір та відблиски снігу? Може, його викликали порухи душі, які дрімають у тілі, коли воно відпочиває від тривалого збудження? А може, його спричинив контраст між золотим сонячним світлом та сутінню важких хмар, крізь які пройшла ця прекрасна пара? Цілком імовірно, що до цих причин слід було б ще додати вплив одного з найкращих явищ, притаманних людській натурі.