— Коли ти встиг дізнатися стільки? — спитала дівчина.

— Я просто згадую, — відповів він.

— Ти здаєшся мені гарнішим за все те, що я бачу довкола.

— Ми одні з найдосконаліших Божих створінь. Хіба не він наділив нас здатністю обмірковувати природу, охоплювати її своїми думками, робити з цієї природи східці, по яких ми йдемо до неї? Ми любимо одні одних завдяки більшій чи меншій часточці неба, яку кожен з нас має у своїй душі. Але будь справедливою. Мінно, поглянь на краєвид, що простягся під твоїми ногами, правда, він невеликий? Під твоїми ногами океан стелиться, мов килим, гори скидаються на мури цирку, ефір — на округлу завісу цього театру, і ти тут убираєш у себе думки Божі, мов пахощі. Бачиш? Шторми, що трощать кораблі з людьми, тут здаються нам лише слабким кипінням, і якщо ти підведеш голову вгору, то побачиш, що все там голубе. Ось перед твоїми очима мовби зоряна діадема. А тут зникають усі земні відтінки. Милуючись цією природою розрідженого простору, чи ти не відчуваєш у собі більше душевної глибини, ніж самого духу, більше величі, ніж захоплення, більше енергії, ніж волі? Чи не переймаєшся почуттями, що їх ми неспроможні збагнути, чи не відчуваєш, що в тебе виросли крила? Молімося.

Серафітус укляк навколішки, схрестив руки на грудях, і Мінна й собі впала на коліна, заплакавши. Так вони стояли кілька хвилин, і весь цей час голубий ореол, що мерехтів у небі над їхніми головами, розростався, і їх осявало яскраве проміння, якого вони не помічали.

— Чому ти не плачеш, коли я плачу? — спитала його Мінна уривчастим голосом.

— Ті, хто цілком перетворюється на дух, не плачуть, — відповів Серафітус, підводячись. — Навіщо мені плакати? Я більше не бачу людського горя. Тут добро виявляє себе в усій своїй величі; внизу я чую благання й голосіння арфи болів, що бринить під пальцями поневоленого духу. Тут же я чую концерт мелодійних арф. Унизу ви несете в собі надію, цей прекрасний початок віри; а тут уже панує віра, яка є здійсненою надією!