— Ти ніколи мене не покохаєш, я надто недосконала, ти зневажаєш мене, — сказала дівчина.

— Мінно, фіалка, що сховалася біля підніжжя дуба, думає: «Сонце не любить мене, бо воно не проникає до мене». Сонце ж думає собі: «Якщо я осяю її, вона, ця бідолашна квітка, зів’яне!» Будучи другом квітки, воно цідить своє проміння крізь листя дуба, щоб забарвити чашечку своєї улюблениці. Мене ще огортає пелена, і я боюся, що ти ще не дуже добре мене бачиш: ти вся затремтіла б, коли б краще пізнала мене. Послухай, я не маю смаку до плодів землі; я надто добре зрозумів ваші радощі; і, мов розбещені імператори з неуцького Риму, я відчув огиду до всього на світі, бо володію даром всевидця. Покинь мене, — сказав з болем Серафітус.

Відтак він відійшов на край скелі, опустивши голову собі на груди.

— Навіщо ти доводиш мене до розпачу? — спитала Мінна.

— Йди геть! — крикнув Серафітус. — Я не маю анічогісінько з того, чого ти хочеш від мене. Твоє кохання надто грубе для мене. Чому ти не кохаєш Вільфріда? Вільфрід — чоловік, чоловік, випробуваний пристрастями, він зможе тебе стиснути у своїх обіймах, дати відчути тобі свою широку й міцну долоню. В нього гарний чорний чуб, сповнені людських думок очі, серце його запалює вогнем слова, що їх виголошують його вуста. Він щедро обдарує тебе пестощами. То буде твій коханий, твій чоловік. Вільфрід належатиме тобі.

Мінна заплакала гарячими сльозами.

- І ти ще посмієш сказати, що не кохаєш його? — спитав він голосом, який, мов кинджал, вразив в її серце.

— Зглянься, зглянься наді мною, любий Серафітусе!

— Кохай його, сердешна дитино землі, до якої твоя доля нездоланно тебе прикувала, — сказав жорстокий Серафітус, підкорюючи Мінну рухом, який примусив її підійти до краю моріжка, звідки відкривався такий просторий краєвид, що захопленій дівчині могло здатися, ніби вона піднеслася над світом. —