Часто штовхаючи супутницю, він робив легкий поворот, уникаючи то прірви, то дерева, то скелястої брили, яку, здавалося, бачив під снігом, як моряки, що звикли до океану, розпізнають рифи за кольором, за вируванням і стогоном води. Коли вони спустилися на Сігдалгенську дорогу й тепер без страху могли просуватися по прямій лінії до льоду на Стрьомфіорді, Серафітус зупинив Мінну й мовив:

— Ти нічого більше не кажеш мені.

— Я гадала, — поважно відповіла дівчина, — що вам хочеться побути на самоті.

— Поспішаймо, Міннетто, скоро споночіє, - сказав він.

Мінна здригнулася, почувши зовсім інший голос свого проводиря: чистий, наче дівочий, голос, що розвіяв магічні відблиски марення, крізь які вона досі йшла. Серафітус почав поступово втрачати чоловічу силу, а його очі — надмірно розумний вираз. Незабаром ці двоє створінь подалися на Фіорд і дісталися до вкритої снігом луки, що лежала між берегом затоки та першою вервечкою будинків Ярвіса; відтак, відчуваючи наближення вечора, вони швидко, наче збігаючи по приступках довжелезних сходів, стали підійматися до священикового будиночка.

— Мабуть, мій батько хвилюється, — сказала Мінна.

— Ні, - відповів Серафітус.

Тепер вони стояли перед ґанком скромної оселі, де ярвіський пастор пан Бекер щось читав, чекаючи дочку на вечерю.

— Любий пане Бекер, — сказав Серафітус, — повертаю вам вашу дочку живу й здорову.

— Дякую, панно, — відповів старий, поклавши окуляри на книжку. — Ви, мабуть, стомилися.

— Анітрохи, — сказала Мінна, відчувши, як її супутниця дихнула їй на чоло.

— Голубонько, чи не бажаєте позавтра ввечері прийти до мене на чай?

— Охоче, любий.

— Пане Бекер, ви теж прийдіть разом з нею.

— Гаразд, панно.

Серафітус кокетливо опустив голову, вклонившись старому, вийшов і через кілька хвилин опинився на подвір’ї шведського замку. Під величезним навісом з’явився вісімдесятирічний служник з ліхтарем у руці. Серафітус з витонченою жіночою спритністю відв’язав лижі, подався до світлиці замку, впав на накриту хутром канапу й витягся на ній.