— Що ви питимете? — спитав старий служник, запалюючи довжезні свічки, модні в Норвегії.

— Нічого, Давиде, я надто втомлена.

Серафітус скинув із себе шубу, підшиту хутром куниці, загорнувся в неї і заснув. Старий служник залишився якусь мить стояти на місці, з любов’ю дивлячись на дивну істоту, що лежала перед ним, стать якої будь-кому, навіть вченим, важко було встановити. Побачивши її такою загорнутою у звичне вбрання, схоже водночас на жіночий пеньюар та чоловічу шубу, неможливо було припустити, що ці маленькі ніжки, які визирали з-під шуби, ніби для того, щоб показати витонченість, з якою природа їх створила, не належали дівчині, але її чоло, профіль її обличчя, здавалося, виражали небачено могутню чоловічу силу. «Вона занедужала й не хоче про це мені розповісти, — подумав старий, — вона в’яне, наче квітка, осяяна надто пекучим сонячним промінням». І старий заплакав.

II

СЕРАФІТА

Увечері Давид знову прийшов до світлиці.

— Я знаю, про чий прихід ви хочете мені сказати, — мовила Серафіта заспаним голосом. — Вільфрід може зайти.

Почувши ці слова, якийсь чоловік ураз відрекомендувався й сів біля неї.

— Ви занедужали, люба Серафіто? Ви зараз блідіша, ніж звичайно.

Серафіта, схожа на гарненьку жінку, що, змучена мігренню, більше безсила на ш; ось нарікати, закинула назад волосся й повільно повернулася до Вільфріда.

— Я зробила дурницю, — сказала Серафіта, — я перейшла з Мінною через Фіорд і ми піднялися на Фальберг.

— Ви ж могли розбитися! — мовив він із жахом закоханого чоловіка.

— Не бійтеся, добрий Вільфріде, я попіклувалася про вашу Мінну.