— Ох, моє вічне кохання!

— Хіба ви знаєте, що таке вічність? Замовкніть, Вільфріде! Ви мене бажаєте, а не кохаєте. Скажіть, чи я не нагадую вам якусь кокетливу жінку?

— О, звісно, я більше не впізнаю у вас чисту й небесну дівчину, яку я побачив уперше в Ярвіській церкві.

На цих словах Серафіта провела рукою по чолі, і, коли вона відгорнула з обличчя волосся, Вільфріда здивував той вираз святості, якого воно прибрало.

— Ви маєте рацію, друже мій. Я припустилася помилки, що ступила на вашу Землю.

— Так, люба Серафіто, будьте моєю зорею, не сходьте з того місця, звідки ви випромінюєте на мене таке яскраве сяйво.

Вільфрід простяг руку, щоб узяти руку дівчини, але вона без зневаги й гніву забрала її. Вільфрід раптом підвівся й підійшов до вікна, де, криючись від Серафіти, витер сльози, що набігли йому на очі.

— Чому ви плачете? — спитала вона. — Ви вже не дитина, Вільфріде. Ну ж бо, підійдіть сюди, прошу, вас. Ви сердитеся на мене тоді, коли я мала б сердитись на вас. Самі ж бачите, що я занедужала, а ви примушуєте мене, невідомо чому, думати, розмовляти, вдаватися до різних примх і поділяти думки, які мене стомлюють. Коли б ви розуміли мене як слід, то щось заграли б мені, розвіяли б мої жалі, а ви любите мене задля самого себе, а не задля мене. Ці слова враз погамували неспокій, який наповнював серце Вільфріда; він повільно підійшов до канапи, щоб краще роздивитися звабливе створіння, що немічно лежало перед ним, спершись на лікоть і поклавши голову на руку.

— Гадаєте, що я вас зовсім не люблю, — провадила Серафіта, — Ви помиляєтесь. Послухайте мене, Вільфріде. Ви починаєте багато про що дізнаватися, ви дуже настраждалися. Дозвольте я розтлумачу вам вашу думку. Ви хотіли взяти мене за руку? — Серафіта підвелася й сіла, і ці її гарні рухи, здавалося, випромінювали світло. — Але чи дівчина, яка дозволяє брати себе за руку, не дає обіцянки й чи не повинна дотримати її? Ви ж знаєте, що я не можу стати вашою.