— Тому, що ви мене не кохаєте.

— Господи милосердний!

— Чому ж тоді ви нарікаєте на свою тугу? — спитала вона.

— Сьогодні ви жахлива, Серафіто. Ви справжній демон.

— Ні, я наділена здатністю розуміти людей, і це страшно. Біль, Вільфріде, — це промінь, що освітлює нам життя.

— Чому ви сходили на Фальберг?

— Вам це скаже Мінна, я ж надто стомлена й не можу говорити. Говоріть ви, ви знаєте все, ви все вивчили й нічого не забули, ви пройшли через кілька життєвих випробувань. Розважайте мене, я вас слухаю.

— Що такого мені розповісти вам, чого ви ще не знаєте? А втім, ваше прохання — це глузування. Ви ж нічогісінько в світі не визнаєте, відкидаєте приписи, зневажаєте закони, звичаї, почуття, науки, зводите всі ці поняття до таких пропорцій, що вони, коли переносишся за межі Землі, набувають спотвореного вигляду.

— Тож самі бачите, друже мій, що я не жінка. Ви припустилися помилки, покохавши мене. Я покидаю примарні краї своєї вдаваної сили, роблюся принизливо маленькою, скоцюрблююсь так, як це роблять усі бідолашні самиці, а ви одразу ж розхвалюєте мене! Потім я вибиваюсь із сил, уся розбита прошу у вас допомоги, бо мені потрібна ваша рука, а ви відштовхуєте мене. Ми не розуміємо одне одного.

— Сьогодні ви така зла, якою я ще ніколи вас не бачив.

— Зла! — сказала Серафіта, кинувши на нього такий погляд, що переплавлює всі людські почуття на небесні. — Ні, я нездужаю — от і все. Облиште мене, друже мій. Чи не краще вам скористатися зі своїх чоловічих прав? Ми повинні завжди вам подобатися, втішати вас, завжди бути веселими й мати лише ті примхи, які вас розважають. Що я маю робити, друже мій? Хочете, щоб я співала або танцювала, коли втома відбере в мене голос і знесилить ноги? Панове, навіть перебуваючи при смерті, ми мусимо вам усміхатися! Здається, ви називаєте це своїм пануванням. Сердешні жінки! Мені шкода їх. Скажіть, ви покидаєте їх, коли вони старіють, адже в них тоді вже нема ні серця, ні душі? Що ж, Вільфріде, мені вже понад сто років, ідіть звідси! Ідіть і впадіть до ніг Мінни.